Борис Ревчун. «Мандруючи світами і часами»

“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026 УРИВКИ З КНИГИ Від автора Реклама Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися!

Посилання на канал 20 лютого за підсумками конкурсу на здобуття Всеукраїнської літературної премії «Експедиція» імені Леоніда Тендюка моя книга «Мандруючи світами і часами» була визнана кращою у номінації «Проза та есеїстика». Відгукуючись на пропозицію голови журі Михайла Сидоржевського, пропоную уривок з цієї збірки подорожніх нотаток.

Прошу врахувати час її написання – 2012 рік. Час – суворий іспит для публіцистичних текстів. Чи склав я його – вирішувати вибагливим читачам УЛГ.

НОЇВ ПОРОМ До Великобританії з континенту можна потрапити літаком, поїздом (швидкісним експресом Eurostar, що пролітає під Ла-Маншем за лічені хвилини), автомобільним тунелем і морем. Поромна переправа через протоку (що має різні назви – Ла-Манш, який звужується на сході і переходить у Па-де-Кале, і Англійський канал, в залежності від того, хто про нього говорить, француз чи британець) – дуже жвава траса, якою в обох напрямках з невеликим часовим лагом снують транспортні й пасажирсько-транспортні судна різних компаній і різної водотоннажності.

Великим британським поромом наша група, наприклад, пливла (sorry, йшла) на острів (ще раз pardon – за фамільярно-зменшувальну назву території, що вміщує цілих три, нехай не зовсім суверенні, країни зі своїми парламентами, мовами, окремими футбольними чемпіонатами etc.). А поверталися на континент ще більшим судном з промовистою назвою – «Дух Франції».

Це один з двох найновіших і найбільших поромів на лінії, що відповідає останнім, найвищим вимогам відносно економії палива, «екологічної доброзичливості» і безпеки пасажирів. Інший пором цієї серії – «Дух Британії». Утім, такі претензійні назви скоріше вводять в оману, ніж передають справжню атмосферу, що панує на подібних плавзасобах.

І якби хтось захотів провести польові дослідження духу, що панує на цьому або подібного до нього поромі, то в одному куточку судна він правомірно міг би сказати: «Тут британський дух, тут Британією пахнє», в інших – можна було б зробити масу перифразованих тверджень, у залежності від почутих мов і побачених етно-расових типажів і купажів. Хоча в нинішньому глобалізованому мультикультурному світі специфіку «духу» визначити часом практично неможливо.

Ми з дружиною, наприклад, досліджуючи горішні пасажирські палуби, деякий час посиділи серед гурту тінейджерів, які спілкувалися між собою німецькою мовою, хоча у доброї половини з них колір шкіри, розріз очей та інші зовнішні ознаки були істотно відмінними від арійських. Звичайно, характер і менталітет представників різних націй (політичних, а не етнічних) певним чином різняться, і в цьому ми не раз переконувалися, спостерігаючи, наприклад, за жителями Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

В. Черчилль, схоже, небезпідставно одного разу сказав: «Англійський канал – це не тільки водний шлях, це кордон нашого британського світогляду». МОВНІ РОЗДУМИ ПОДОРОЖНЬОГО За кордоном кожен переконується у значенні й корисності знання іноземної, особливо англійської мови.

У тих країнах, які ми відвідали, крім Великобританії, в очі впадала велика кількість вивісок, розтяжок, рекламних постерів та інших носіїв англомовної інформації. Сполучене Королівство в цьому відношенні взаємністю не відповідало. Конкуренцію англійській в цій державі чинять тільки валлійська й шотландська мови.

Ці дві останніх, звичайно, на континенті мало хто знає, але великою й могутньою (в даному випадку, англійською мовою) і голландці, і німці, і бельгійці, і «різні інші шведи», які зустрічалися на нашому шляху, говорили охоче й вільно, особливо молодь. Професійно цікавлячись цим питанням, хочу відзначити певну позитивну тенденцію в опануванні іноземних мов і серед українців.

Набагато більша, в порівнянні з радянськими часами, відкритість нашої країни краще від усяких умовлянь і оцінок в атестатах і дипломах підштовхує співвітчизників до все більш масового і результативного вивчення чужоземних мов. Як з’ясувалося, в нашому різновіковому колективі виявилося чимало осіб «з цілком пристойною англійською».

Лапки в даному випадку означають цитату з телефонної розмови нашого гіда Тані з її англійським цивільним чоловіком. Філ приєднався до нас у перший же день британської частини нашого туру. Він виявився приємним, чуйним джентльменом, що забезпечувало ще якісніший інформаційний супровід наших екскурсійних поїздок. Філ зійшов з дистанції незадовго перед нашою висадкою в Нормандії (французькому Кале), але продовжував телефонувати дружині.

Згадуваний вище компліментарний умовивід англієць зробив після досить тривалого спілкування з цікавими українцями, а Таня, гід, не без задоволення (перш за все – нашого), оголосила висновок чоловіка через автобусний мікрофон. Але з Філом, звичайно, спілкувалися далеко не всі мандрівники, і про невиправдано широке узагальнення британця свідчили деякі комічні ситуації, в які потрапляли «наші люди».

Були серед нас і «нульові англійці», і ті, чиї пізнання вміщалися в одну фразу London is the capital of Great Britain, але мова в даному разі про тих, хто злегка «в’язав лико». В їхньому арсеналі був цілий «джентльменський набір» слів і виразів. Найбільш ходовою «домашньою заготовкою» для Лондона у них стало запитання: «Скажіть, будь ласка, як пройти до Британського музею?

» І справа зовсім не в тому, що до Великобританії вони їхали з головною метою свого життя (або принаймні цього туру) – ознайомитися з експонатами одного з кращих музеїв світу. Однак все було набагато прозаїчніше й прагматичніше: біля цього музею був наш готель Royal National. Можна сказати, центровий.

Щоправда, не в переносному сенсі (всього-то три зірки), а в прямому, тому що знаходиться в центрі столиці. У вільні від групових екскурсій години ми вирушали у вільне плавання, радіус якого в часовому вимірі досягав 40-50 хвилин неспішної ходьби. На метро, ​​звісно, швидше (якщо їхати більше однієї, часом навіть двох зупинок), але дорого.

Щоправда, лондонський метрополітен, незважаючи на те, що він найстаріший у світі (перша гілка вступила в експлуатацію 1863 року), дуже затишний. У вагонах м’які дивани, місця на них здебільшого відокремлені підлокітниками. Але наземна прогулянка надає кращі можливості для ознайомлення з одним з найбільш відвідуваних у світі міст.

Тому не тільки «до міста», а й «додому», тобто в готель, більшість наших туристів добиралися пішки. Лондонські вулиці і проспекти не такі прямолінійні, як, наприклад, нью-йоркські, тому заблукати в їхніх лабіринтах для новачків – звичайна справа. Так ось, наші «слабкомовці», яким траплялося загуляли допізна, при поверненні «на базу» ставили перехожим одне й те ж запитання: «Скажіть, будь ласка, як пройти до Британського музею?

» Гостинно налаштовані до іноземців лондонці спочатку втрачали дар мови від такого «природного запитання» і всяких припущень, чи то й дурних підозр, типу: «схоже, хочуть пограбувати скарбницю світової культурної спадщини», а потім, прийшовши до тями, вигукували: «Що ви! Британський музей давно закритий! » Найцікавіше, що подібні діалоги відбулися не в одного, а в багатьох (!) наших товаришів.

Про це ми дізналися вже в автобусі при виїзді з Лондона. Коли один наш турист-невдаха зізнався, що з ним трапилася така історія, то відразу кілька спровокованих на подібну відвертість співвітчизників мало не одночасно вигукнули: «І у мене/нас так було! » І тут же, не змовляючись, майже хором, інші закричали: «Як пройти в бібліотеку?

» А хтось завершив цю знамениту цитату з фільму «Операція «И»» – «О третій годині ночі?! Ідіот! » Якщо вже ми завели розмову про мову, то не можна не згадати про наші спостереження й враження, пов’язані з мовною ситуацією в Уельсі й Шотландії.

У Бельгії, особливо в Брюсселі, мовне питання – це взагалі такий гордіїв вузол місцевого політичного життя, що не зрозуміло, хто і коли його безболісно розрубає. Тут без пари літрів знаменитого бельгійського пива не розібратися. Ми ж через його дорожнечу обмежилися двома дегустаційними пляшечками (0,33 л) хмільного напою за 4,40 євро кожна, що виявилося недостатнім для появи власного тверезого судження.

Нехай нідерландомовні фламандці і франкомовні валлони розбираються самі, нам би зі своїми політико-мовними проблемами впоратися. Що стосується валлійської мови, то наші польові дослідження показали її повномасштабне й широкоформатне функціонування в усіх сферах суспільного життя. Одного разу у франкомовному канадському Квебеку наш екскурсовод Жан на запитання про стосунки та перспективи англійської і французької мов відповів наступною афористичною фразою: «Перемагає та мова, якою розмовляють на кухнях».

В Уельсі, як виявилося, валлійською багато громадян не тільки ведуть кухонні розмови, а й навчають нею дітей у місцевих школах, особливо на північному заході. Всі дорожні знаки двома мовами: без англійської у Великобританії далеко не заїдеш. За статистикою, валлійською мовою володіє 20,5% населення Уельсу.

Багаторічний тренд свідчить, що ця частка в структурі населення постійно зростає. На північному сході, де були ми, валлійська мова теж відвойовує свої позиції. Англійською, природно, володіють майже всі.

Як – це інше питання. Навіть у магазинах, де комерційний інтерес змусить вивчити навіть українську мову з усіма її діалектами і говірками, англійською говорять так, що немісцевим, особливо іноземцям, зрозуміти продавців важкувато. Пригадується, як в Лланголлені нам з дружиною довелося трохи, але з істотним напруженням попрацювати перекладачами в магазині сувенірів.

На під’їзді до цього мальовничого містечка північного Уельсу гід розповіла про чудодійні різьблені ложки місцевого виробництва, які допомагають вийти заміж «залежалій на полиці» (так, у дослівному перекладі, аборигени називають ту, що засиділася в дівках). Тому як тільки відкрилися автобусні двері, багато хто побіг до магазинів, аби швидше купити (хто для себе, хто для родичів і друзів) цю кухонно-сувенірну продукцію.

Ми покидали Лланголлен з таким набором різновеликих, але однопрофільних столових приборів, що їх вистачило б на великий ансамбль ложкарів. Після Уельсу у нас була Шотландія. Перше, що кинулося в очі: дорожні знаки з дубляжем шотландською мовою – велика рідкість.

За твердженнями гіда, раніше й цього не було. Подальші спостереження показали, що шотландці, в порівнянні з валлійцями, як нам здалося, не так рішуче і завзято відстоюють і розвивають власну мову (точніше – мови, тому що їх дві: шотландська гельська і англо-шотландська (скотс, якою писав Роберт Бернс і якою сьогодні розмовляють в рівнинній Шотландії).

Політико-лінгвістичні реалії Бельгії, Уельсу, Шотландії (ряду інших країн, що не входили в програму туру) свідчать про складну взаємодію різних мовних утворень і різних мовних політик. Якщо намагатися прямолінійно екстраполювати їх на Україну, то толку, на мій погляд, буде мало. Дуже різний історичний шлях ми пройшли, дуже різним у нас був і залишається соціально-економічний, політичний і загальноцивілізаційний контекст.

«Навчатися чужому» – добра справа. Але ми приречені шукати свій власний шлях. І цей шлях наразі не битий, дорога поки що не уторована, нас трясе, але долати її потрібно заради подальшої всебічної розбудови молодої суверенної держави.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118. Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/ УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy “Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.