Українська історія не була безперервною, і сьогодні важливо усвідомити, що жодних українців, ні живих, ні мертвих, не варто «віддавати» Росії. Це стосується навіть спірних постатей, таких як зрадники чи ідеологічні опоненти, які мають бути суджені за свої вчинки в Україні, а не стати частиною російського наративу. Головна мета — зберегти цілісність національної пам'яті, не розпилюючи її між діаспорою та «великою землею».

Цю проблему наочно ілюструє історія Василя Порика, українця, який загинув у Франції під час Другої світової війни. Народившись на Вінниччині, він потрапив у полон, втік з нацистського табору та очолив партизанський загін у Франції, але згодом був розстріляний зрадниками. Попри його подвиги, радянська пропаганда використала його ім'я для створення образу «спільної боротьби», що викликало обурення української діаспори в Парижі.

Багато українців у Франції та інших країнах досі зберігають образи від радянської бюрократії, наприклад, погруддя Шевченка роботи Лисенка, яке було нав'язане замість твору Олександра Архипенка. Це лише один із прикладів того, як Москва намагалася переписати історію, нав'язуючи свої героїчні міфи. Українці, які воювали проти обох тоталітарних режимів, часто залишаються невідомими або сприймаються з недовірою через їхній радянський бекграунд.

Складність полягає в тому, що ми не завжди знаємо, чи були такі люди, як Порик, ідейними комуністами, чи просто плыли за течією в умовах війни та мобілізації. Теоретично вони могли долучитися до УПА, але чи мали доступ до правдивої інформації? Відповіді на ці питання часто втрачені, що ускладнює формування єдиного історичного дискурсу, який би об'єднав більшість українців.

Щоб подолати ці розбіжності, потрібно дивитися на історію дорослими очима, без забронзовілої глорифікації чи дитячого замилування. Кожен історичний період мав свої суперечності, і наша задача — визнати їх, не віддаючи жодну частину нашої спадщини ворогу. Росіянам не треба «віддавати» ні мертвих, ні живих, ні ненароджених українців.

Сьогоднішній виклик полягає в тому, щоб зшити новітню українську історію в цілісний культурний пласт, доклавши чимало зусиль та терпіння. Бачити спільні цілі та не зациклюватися на другорядному — ось ключ до перемоги. Тільки так ми зможемо зберегти свою унікальну історію, створену кров'ю, помилками, подвигами та зрадами, і не дозволити ворогу розділити нас.