Україна
Чому не варто «віддавати» історичних постатей Росії: уроки з французької діаспори
Українська історія не є цілісною без урахування досвіду діаспори. Спільна робота з вивчення постатей, таких як Василь Порик, допоможе зшити культурний пласт між Україною та світом, не передаючи їх у спадок ворогу.
Українська історія не була безперервною, і сьогодні важливо усвідомити, що жодних українців, ні живих, ні мертвих, не варто «віддавати» Росії. Це стосується навіть спірних постатей, таких як зрадники чи ідеологічні опоненти, які мають бути суджені за свої вчинки в Україні, а не стати частиною російського наративу. Головна мета — зберегти цілісність національної пам'яті, не розпилюючи її між діаспорою та «великою землею».
Цю проблему наочно ілюструє історія Василя Порика, українця, який загинув у Франції під час Другої світової війни. Народившись на Вінниччині, він потрапив у полон, втік з нацистського табору та очолив партизанський загін у Франції, але згодом був розстріляний зрадниками. Попри його подвиги, радянська пропаганда використала його ім'я для створення образу «спільної боротьби», що викликало обурення української діаспори в Парижі.
Багато українців у Франції та інших країнах досі зберігають образи від радянської бюрократії, наприклад, погруддя Шевченка роботи Лисенка, яке було нав'язане замість твору Олександра Архипенка. Це лише один із прикладів того, як Москва намагалася переписати історію, нав'язуючи свої героїчні міфи. Українці, які воювали проти обох тоталітарних режимів, часто залишаються невідомими або сприймаються з недовірою через їхній радянський бекграунд.
Складність полягає в тому, що ми не завжди знаємо, чи були такі люди, як Порик, ідейними комуністами, чи просто плыли за течією в умовах війни та мобілізації. Теоретично вони могли долучитися до УПА, але чи мали доступ до правдивої інформації? Відповіді на ці питання часто втрачені, що ускладнює формування єдиного історичного дискурсу, який би об'єднав більшість українців.
Щоб подолати ці розбіжності, потрібно дивитися на історію дорослими очима, без забронзовілої глорифікації чи дитячого замилування. Кожен історичний період мав свої суперечності, і наша задача — визнати їх, не віддаючи жодну частину нашої спадщини ворогу. Росіянам не треба «віддавати» ні мертвих, ні живих, ні ненароджених українців.
Сьогоднішній виклик полягає в тому, щоб зшити новітню українську історію в цілісний культурний пласт, доклавши чимало зусиль та терпіння. Бачити спільні цілі та не зациклюватися на другорядному — ось ключ до перемоги. Тільки так ми зможемо зберегти свою унікальну історію, створену кров'ю, помилками, подвигами та зрадами, і не дозволити ворогу розділити нас.
Читайте також
- 8 травня в Україні: чому ми вшановуємо пам'ять, а не святкуємо перемогу
- День пам'яті та перемоги: чому 8 травня стало новим символом європейської солідарності
- Чому 9 травня, а не 8: історик розкрив сутність радянського «побєдобєсія»
- Чому Україна відмовилася від 9 травня: нова дата вшанування перемоги над нацизмом
- 8 травня в Україні: День пам'яті та перемоги над нацизмом
Новини цього розділу
Майстриня з Решетилівки Олена Коршунова отримала премію імені Панаса Мирного
Решетилівська дитяча школа мистецтв презентує звітний концерт
Завдання на День вишиванки для дітей: як розвивати культурну спадщину
Музика з видом на столицю: стартує сезон симфонічних вечорів на дахах Gulliver та River Mall
Лондон та Париж стали найкращими культурними містами Європи у 2026 році
Руслана і Андрій Данилка: «Зірки зійшлися» перед Євробаченням-2026
Вірші про сім'ю на День сім'ї 2026: найніжніші рядки українською
Василь Стефаник: 155 років від дня народження українському письменнику
Лелека створила саундтрек для українського серіалу «І будуть люди»
Катерина Кравченко презентувала книгу «Ліфт»: історія боротьби та надії
Коментарі
Коментарів ще немає. Будьте першим у цій дискусії.