Адміністрація Дональда Трампа зіткнулася з серйозними труднощами у реалізації своєї іранської політики, оскільки прагне досягти трьох різних цілей одночасно, не маючи для цього чіткої стратегії. Як зазначає аналітик Ігор Семиволос, саме бажання отримати все й одразу без системного підходу робить успіх неможливим.

США ставлять перед собою три головні завдання: забезпечення свободи судноплавства в Ормузькій протоці, стримування ядерної програми Тегерана та усунення його регіонального впливу. Перші два пункти, на думку експертів, цілком досяжні через дипломатію та повернення до умов угоди 2015 року, але третя ціль фактично означає зміну режиму, до якої Вашингтон не готовий.

Головна суперечність полягає в тому, що адміністрація риторично вимагає капітуляції Ірану, водночас не маючи наміру вести тривалу війну чи вводити війська на землю. Це створює парадоксальну ситуацію, коли США ведуть переговори з режимом, який нібито хочуть усунути, вимагаючи від нього поступок, рівнозначних повній здачі.

Реальність ігнорує оптимістичні розрахунки щодо швидкості економічного тиску. Попри сподівання, що морська блокада швидко зупинить експорт нафти за 13 днів, експерти визнають, що запасів Ірану вистачить на 64–79 днів. Це свідчить про те, що Тегеран значно краще підготувався до санкцій, ніж очікувалося у Вашингтоні.

Поки США не визначать чіткого пріоритету та не будуть готові платити ціну за свої амбіції, політика залишатиметься застряглою між тиском і переговорами. В результаті ні стратегічного результату, ні капітуляції противника не буде, а ціну цієї невизначеності доведеться платити світовим енергетичним ринкам та звичайним громадянам Ірану.