До Дня матері ми розповідаємо історії чотирьох українських жінок, які попри війну, евакуацію та особисті втрати продовжують будувати життя для своїх дітей. Їхні історії — це не просто свідчення болю, а приклади незламності, коли материнство стає головним джерелом сили для подолання найтяжчих обставин.

Наталія Лаврик з Олександрії виховує семеро дітей, евакуювавшись з-під Бахмута. Вона втратила батька та свекруху, але разом із чоловіком та волонтерами з фонду «Рокада» намагається відновити господарство. Родина живе в прихистку, де діти ходять до школи, а батьки мріють про власний будинок, щоб знову тримати худобу та дарувати дітям відчуття стабільності.

Ольга Борзенкова з Чернігівщини стала мамою двічі, взявши на виховання трьох онуків після смерті сина та зникнення невістки. Її шлях до оформлення опікунства тривав два роки через бюрократію, але завдяки допомозі волонтерів родина отримала ліжка та холодильник. Попри поради родичів здати дітей в інтернат, бабуля з дідусем обирають любов та турботу, вважаючи це своїм обов'язком та радістю.

Наталія Забашта з Сумщини змушена була покинути Краснопілля через постійні обстріли та загрозу життю дітей. Сім'я переїхала до Липової Долини в модульний будинок, де діти продовжують навчання дистанційно. Найбільша мрія родини — повернутися додому, коли стане безпечно, а ще — вперше побачити море разом з дітьми, чого жінка не могла дозволити собі через постійні клопоти.

Ніна Бондар з Дніпра, евакуювавшись з Луганщини, перетворила свій досвід на допомогу іншим. Вона стала адміністраторкою прихистку для 90 переселенців, де організовує побут, психологічну підтримку та юридичний супровід. Для неї материнство — це не лише виховання власних доньок, а й створення безпечного простору для сотень людей, які втратили дім.

Ці історії демонструють, що навіть у найскладніші часи українські матері знаходять у собі сили не здаватися. Їхня боротьба за майбутнє дітей — це фундамент, на якому будується відновлення країни.