Останні роки ДПС значно активізувала проведення фактичних перевірок, насамперед щодо застосування РРО/ПРРО та наявності необхідних ліцензій. Для підприємця це завжди ризик, який може призвести до простою бізнесу та великих штрафів. Водночас закон чітко встановлює межі, у яких контролери мають право діяти, і в цій статті ми проаналізуємо судову практику, щоб ви мали аргументи для захисту своїх прав.

Чітко визначений перелік обставин, за яких можлива фактична перевірка, міститься в п. 80.2 ПКУ. Серед таких підстав — отримана інформація про можливі порушення податкового законодавства платником, необхідність контролю за обігом готівки, РРО або трудовими відносинами. Важливо розуміти, що перевірку не можна проводити довільно чи «для профілактики» — у контролюючого органу має бути конкретний привід, передбачений законом.

Податківці повинні не лише мати таку підставу, а й правильно її оформити рішенням про призначення перевірки. Наказ обов'язково видає керівник ДПС або його заступник, і згідно з п. 80.2 ПКУ він має містити посилання на норму ПКУ та стислий опис фактичної підстави, що стала приводом для перевірки.

Процедура проведення перевірки має чіткий алгоритм. Інспектори зобов'язані діяти у робочий час і в присутності платника або його уповноваженого представника. Якщо на момент приходу перевіряльників сам підприємець відсутній, він має право делегувати присутність уповноваженій особі. Перед початком перевірки посадові особи ДПС мусять пред'явити службові посвідчення та вручити під розписку наказ про перевірку.

Свіжа практика Верховного Суду підтверджує: якщо податківці не дотрималися порядку призначення і проведення фактичної перевірки, усі винесені рішення підлягають скасуванню. Наприклад, у справі № 380/11701/24 суд дійшов висновку, що податківці не вручили наказ уповноваженій особі до початку перевірки та проводили її без присутності представника ФОП. Такі порушення роблять саму перевірку незаконною.

Суд нагадав усталену позицію: якщо платник вказує на незаконність перевірки, суд спершу перевіряє дотримання процедур її призначення. У разі підтвердження порушень суд визнає всі результати перевірки незаконними, навіть не переходячи до розгляду суті виявлених порушень. Це означає, що порушення платника не можуть бути підставою для штрафів, якщо саму перевірку проведено з порушенням закону.

Практика Верховного Суду еволюціонує, уточнюючи вимоги до змісту наказу на перевірку. Зокрема, суди повинні перевіряти як наявність обґрунтованих підстав, так і дотримання вимог щодо оформлення наказу. Формулювання в наказі має бути достатньо конкретним, щоб дати платнику уявлення про предмет перевірки. Недоліки формулювань, які не перешкоджають реалізації прав платника, не стануть підставою для скасування наказу.

Отже, легітимність фактичної перевірки залежить від двох ключових чинників: наявність законних підстав та суворе дотримання процедури її проведення. Відсутність або неналежність будь-якого з них робить перевірку протиправною, що підтверджує стабільна судова практика. Платникам варто уважно стежити за дотриманням цих процедур, щоб уникнути незаконних штрафів та втрати часу.