У селі Гійче Галина Яцків написала глибокий есеїстичний нарис, присвячений образу Матері, який змушує замислитися над цінністю кожної миті, прожитої поруч із рідною людиною. Її слова про те, що «вишня всохла», стали символом миттєвості людського буття та застереженням для сучасних нащадків.

Авторка згадує власне дитинство, коли мати, як і тисячі інших жінок радянської доби, гнула спину на ланах, працювала на фермі та встигала все: варити борщі, вишивати та доглядати за худобою. Цей незламний образ «рядянської жінки», яка тягнула важкий віз материнства з піснею на устах, є універсальним для багатьох українських родин.

Сьогодні, коли діти вже дорослі, а батьки відійшли у вічність, слово «мама» набуває нового, особливого звучання. Галина порівнює це з весняним цвітінням вишні, яке раптово змінюється засохлим стовбуром. Вона зазначає, що сучасний зв'язок між поколіннями часто став віртуальним, перетворюючись на мобільні дзвінки, що призводить до емоційної відчуженості.

У творі піднімається і тема війни, яка забрала життя багатьох синів, а їхні матері залишилися чекати на вістку. Авторка наголошує, що байдужість не має кордонів, і навіть святкування Дня Матері у травні не повинно бути формальністю, якщо воно не супроводжується щирим спілкуванням.

Галина Яцків, згадуючи власні роздуми, зроблені ще у двадцять років під час прогулянки полями, закликає читачів не відкладати любов на потім. Вона нагадує, що поки поруч є Мати і ти — дитина, навіть якщо у тебе вже є власні діти чи онуки, треба спілкуватися, любити та допомагати.

Фінальна думка статті звучить як жорстке попередження: «Мине весна, глянеш, а вишня всохла». Це заклик не втрачати час на дрібниці, а цінувати кожну хвилину, прожиту з найріднішими людьми, поки вони ще живі.