Ішхан Григорян очолив перший штурмовий батальйон полку «Арей» після того, як підрозділ розширився до рівня полку. Військовий нині бере участь у бойових та пошуково-ударних діях на Запорізькому напрямку. Його шлях до командира пройшов безпосередньо на фронті, у штурмах і під вогнем ворожої артилерії.

«Я вперше на бойовці як командир батальйону. Коли «Арей» став полком, мене з командира штурмової роти призначили командиром батальйону. Зараз проводимо ударно-пошукові дії. Виявляємо ворога й знищуємо», — розповідає Ішхан. Він наголошує, що не з неба впав, а виліз з окопу, брав участь у штурмах взводним і ротним.

Командир народився у Вірменії, але у 1990-му році батьки переїхали до України, у Кропивницький. Після закінчення Білоцерківського аграрного університету він поїхав до Євросоюзу, де пропрацював п'ять років. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вирішив повернутися, відправив рідних за кордон і взяв до рук зброю, щоб захищати близьких і Україну.

«Мені подзвонив «Македонець» і запитав: «Готовий воювати?». Я був готовий: навчіть-покажіть», — згадує Ішхан. До повномасштабної війни зброю в руки не брав, тому всі навчання проходив у самому бою. Йшли тільки вперед, спочатку з Миколаївської, потім з Херсонської областей, звідки погнали росіян.

Тепер батальйон знаходиться на Запорізькому напрямку. Ішхан сумує за побратимами, які віддали життя за близьких і країну. «Сумую за ними. Сняться, і я дуже радий цьому. Прокидаюся весь спітнілий, але радий, що бачив їх», — каже він. Часто немає снів через інтенсивність війни, але пам'ять про побратимів є.

«Якщо хоч комусь одному стало краще від того, що я тут, то воно того варте. Я так вважав, і коли був на фронті й знав, що можу загинути», — говорить Ішхан. Він не уявляє собі життя цивільним і вважає, що піти на роботу, а не знищувати ворога, вже неможливо. «На позиціях видно, хто є хто. Коли ішов у штурми, я хотів себе перевірити. Чи я справді «з яйцями», чи тільки хочу таким здаватися», — розповідає він.

Один із найважчих моментів — це порятунок пораненого побратима на мінному полі. «Ми закріпилися. Суміжники зайшли… на мінне поле фактично. Не встигли пройти 20 метрів, як ми вже почули крики «в нас 300, допоможіть». Довелося рятувати. Я розумів, що там заміновано. Не відправлю ж інших під обстріл — пішов сам із побратимом. На собі протягнув хлопця, втричі більшого за мене, кілометр, поки зайшли в укриття. Йому п'яту відірвало», — згадує Ішхан.

Командир не розуміє, коли людина каже, що не боїться. «Коли заходиш і виходиш, а потім знову заходиш — розумієш, куди йдеш. Максимально готуєш себе й особовий склад. Адже це життя людей і твоє життя», — каже він. Найбільше підбадьорює те, що командир з тобою, а не десь у тилу. «Це дорогого варте», — підсумовує Ішхан Григорян.