— Коли і як пам’ять про війну почала перетворюватися на інструмент політичної пропаганди? — Це почалося ще у 1941 році, коли Сталін на параді в Москві, відправляючи війська на фронт, звертався з пафосними словами на кшталт: «На нас дивиться весь світ, ми виконуємо визвольну місію», хоча тоді йшлося не про місію, а про те, як не втратити столицю й країну.

Сталін у той час згадував таких діячів, як Дмитро Донський, Олександр Невський, Кузьма Мінін, Дмитро Пожарський, Олександр Суворов, Михайло Кутузов, на честь яких були засновані ордени. Був навіть орден Богдана Хмельницького. Це вже можна вважати елементами пропаганди.

Також радянська преса постійно публікувала матеріали пропагандистського характеру. Один із них — текст Іллі Еренбурга, який став мемом: «Убий німця». Там був заклик, який мав не просто мотивувати радянських бійців на боротьбу проти нацизму, а фактично зомбував їх, перетворюючи кожного німця на ворога, а радянського бійця — на героя й «воїна світла».

Також у 1945 році, виступаючи у Кремлі, Сталін у пропагандистському ключі звернувся вже до командирів і командувачів Червоної армії. Характерною рисою цього виступу було те, що Сталін, як він зазначив, вибудовував нову ієрархію народів, поставивши на перше місце російський народ-переможець, чим принижував інші народи, зокрема український, який постраждав не менше.

Сам термін «Велика Вітчизняна війна» — це пропагандистський витвір, який мав мобілізаційне спрямування. Асоціації з «великою війною» мали створити тривке історичне підґрунтя під пропагандистськими штампами, які потім були введені не лише в інформаційно-ідеологічний простір, а й у науковий. Ще один пропагандистський хід — саме відзначення «Дня перемоги».

Спочатку було вирішено провести 9 травня 1945 року як День всенародної урочистості. Від грудня 1947 до 1965 року він навіть не мав статусу вихідного дня. Але саме тоді були започатковані такі церемоніали, як покладання квітів до пам’ятників Невідомому солдату, запалювання вічного вогню тощо.

А з квітня 1965 року, коли 9 травня стало вихідним днем, і аж до розпаду СРСР, то був розквіт культу великої перемоги у Великій Вітчизняній війні, як найвищого досягнення радянського народу. «Говорити доводилося лише про перемогу й славу радянської зброї» — Що означає феномен «побєдобєсія», яке нині святкують у РФ, з точки зору історії та культури пам’яті?

— Фактичне коріння «побєдобєсія» криється у радянській верифікованій політиці пам’яті. Не було заведено говорити про жертви, помилки радянського військово-політичного керівництва, злочини власного режиму проти людей, депортації, ГУЛАГ і полонених. Говорити доводилося лише про перемогу й славу радянської зброї.

Ця модель пам’яті фактично кристалізувала переможну візію війни, і вона перекочувала до Російської Федерації, де криза ліберально-демократичних цінностей у єльцинський період призвела до пошуку нових «скрєп». Ними стали перемога у Другій світовій війні, російське православ’я та ностальгія за радянським величним минулим — світовою державою, яка розпалася, залишивши «самотню» Росію без України, Білорусі та Середньої Азії.

Такий міф виявився зручним не лише для «глибинного народу», а й для використання назовні. Адже Росія позиціонувала себе як правонаступник СРСР і легалізувала своє право на роль світового лідера, ставши конкурентом США. Саме ця місія історичного міфу, замішана на сироватці «побєдобєсія», відігравала ключову роль у просуванні Росії.