Президент України Володимир Зеленський офіційно оголосив про встановлення режиму тиші з 00:00 у ніч із 5 на 6 травня, не чекаючи жодних офіційних пропозицій від Росії. Цей крок став відповіддю на традиційні спроби Кремля використати дату 9 травня для внутрішньої консолідації та морального тиску, дозволяючи Києву перехопити ініціативу та делегітимізувати російську монополію на роль миротворця.

Політологи називають таке рішення класичним прикладом дипломатії превентивного реагування. Встановлюючи власні часові межі тиші, Україна випереджає противника, позбавляючи його можливості виступити єдиним ініціатором припинення вогню. Це дозволяє перевести дискурс із площини ідеологізованого свята у гуманітарну площину, де пріоритетом стає збереження життя, а не дотримання ритуалів.

Такий хід також формалізує відповідальність сторін. Офіційна заява про відсутність прямих пропозицій від Москви фіксує відмову Кремля від діалогу, а оголошення тиші першим створює ситуацію стратегічної пастки. Будь-яка збройна агресія після 6 травня автоматично буде тлумачитися міжнародною спільнотою як усвідомлений акт ескалації, нівелюючи спроби російської пропаганди звинуватити Україну у провокаціях.

Аналітики також підкреслюють принцип паритетності: Росія запропонувала 48 годин на 8-9 травня, а Україна відповіла своїми 48 годинами на 6-7 травня. Це руйнує ієрархію ультиматуму, нав'язуваного Кремлем, і демонструє світові готовність до деескалації на власних умовах суб'єктності. Якщо Росія справді прагне миру, вона має підтримати український часовий проміжок.

Однак експерти застерігають від надмірного оптимізму щодо реального тривалого перемир'я. Без механізмів незалежного моніторингу та санкцій за порушення, ініціатива Києва розглядається радше як інструмент політичного маневрування. Ймовірно, російська сторона ігноруватиме український графік, намагаючись нав'язати власну версію тиші виключно для проведення параду.

Інші аналітики вважають, що правильним кроком було б запропонувати місячне припинення вогню під гарантії Дональда Трампа, що поставило б у незручне положення як Путіна, так і американського лідера. Зараз же крок Києва варто розглядати як успішне перехоплення ролі арбітра гуманності, змушуючи Москву обирати між мовчазним прийняттям умов або відкритою демонстрацією агресії в сакральний для неї період.