Сьогодні директор однієї відомої іноземної фармкомпанії в Україні у своєму інтерв´ю, серед іншого, окреслив пріоритети компанії. Все ніби правильно. Але в пріоритетах нема пункту «локалізація виробництва в Україні».

Це максимально чесна і відверта відповідь на питання про пріоритети. Ну справді, яка локалізація в країні де йде повномасштабна війна? Яка локалізація в країні, котра має від’ємну динаміку понад 1% населення тільки за балансом народжуваності/смертності?

Фото до матеріалу: Локалізація виробництва vs Імпорт: чесна розмова про пріоритети фарми

Про яку локалізацію йдеться в країні, яка живе критичною мірою за рахунок донорських та кредитних коштів? Ну і тим більше які вимоги про локалізацію чи обмеження можуть бути, якщо за рахунок податків таких компаній наповнюється фонд європейської допомоги Україні? Але ця чесність провокує інші не менш чесні питання.

Чи повинен український уряд (влада) скласти руки і миритися з тим фактом, що по низці критично важливих ліків маємо залежність від постачальників, котрі значно більше інтегровані в російський ринок ніж в український (і з точки зору виторгу, і з точки зору наявності виробництва в РФ)? Чи будуть такі виробники продовжувати постачання важливих ліків українським пацієнтам, якщо російський уряд скаже «або припиняйте поставки українцям, або ми націоналізуємо ваш завод»?

Чому інші компанії незважаючи на війну продовжують інвестиції у своє виробництво в Україні? Чи справедливо щоб локалізовані в Україні виробники отримували преференції (дотації, співінвестиції, нецінові переваги при закупівлях), бо вони працюють попри ризик, який унеможливлює локалізацію для інших? Чи справедливо щоб препарати (та інші товари), що виробляються на території України, мали преференції в порівнянні з імпортними аналогами?

Чи повинні компанії, котрі лише постачають в Україну свої лікарські засоби, мати таке ж право голосу щодо регулювання фармацевтичної галузі як і компанії, котрі щодня ризикують втратою своїх виробництв та інших активів (і втрачають їх) через війну? Останнє питання нагадує дискусію про те, чи повинні громадяни, що втекли з країни, мати такі самі громадянські права, як і ті громадяни, котрі служать або готові це зробити.