У полі уваги держави опинилася критично важлива сфера — реабілітація. Повномасштабна війна лише загострила запит на сучасну систему відновлення, де пацієнт починає працювати над поверненням функцій із найгострішого періоду. Про те, як в Україні змінювали підходи до реабілітації, чому адаптивний спорт є її продовженням і навіщо потрібен адаптивний танець, поговорила з народною депутаткою Оксаною Дмитрієвою.

Звідки у роботі з'явилася тема реабілітації? Насправді все почалося з трансплантації. Ми пропрацювали законодавство, запустили систему, а далі в спілкуванні з людьми побачили ще одну велику проблему. Стало очевидно: потреба величезна, а системного сучасного підходу фактично немає. Тоді ми й почали цим серйозно займатися.

Фото до матеріалу: Оксана Дмитрієва: реабілітація в Україні — це не масаж, а мультидисциплінарна робота та адаптивний спорт

Найперше довелося змінювати саме уявлення про реабілітацію. Раніше вона часто зводилася до дуже спрощеного набору дій: масаж, якісь процедури — і все. І починалася у більшості випадків уже тоді, коли людина отримувала інвалідність, в не з перших годин та днів хвороби, як це відбувається у світі. Треба було змінювати і сприйняття лікарів, і сприйняття суспільства.

Реабілітація — це не робота одного лікаря. Це робота мультидисциплінарної команди, яка має дати людині конкретний функціональний результат. І дуже важливо було донести ще одну ключову річ: реабілітація починається не тоді, коли «все вже позаду», а з перших днів. Навіть якщо людина лежить у ліжку, це не означає, що треба просто чекати. Уже тоді потрібно робити посильні вправи, давати м'язам стимуляцію, щоб не втрачати функцію.

Коли у 2022 році почалася повномасштабна війна, стало зрозуміло, наскільки важливим був цей фундамент. У держави вже були базові законодавчі рішення, були підготовлені команди, було розуміння, як має виглядати сучасна реабілітація. Потреба в реабілітації сьогодні є буквально в кожному куточку України. Важливо, що Національна служба здоров'я покриває ці послуги через тарифи, і це сильно впливає на розвиток системи.

Дуже багато залежить від мотивації самої людини. Навіть сильна людина може в якийсь момент сказати собі: «У мене не виходить, я більше не можу». Саме тому поруч мають бути ті, хто підтримує і допомагає не зупинитися. Ось тут і починається важлива роль адаптивного спорту. Це вже не просто продовження навантаження. Це середовище, де поруч є люди, які можуть підтримати, підказати, втримати, коли складно.

Я почала розвивати напрямок адаптивного танцю. Тому що він дає набагато більше, ніж може здаватися на перший погляд. Людині потрібне не лише лікування у вузькому сенсі, а й повернення до життя, до відчуття себе, до взаємодії з іншими. Для людини це не лише про фізичне навантаження. Це про координацію, пам'ять, впевненість у собі, про відчуття «я можу».

Поки що це державно-приватний симбіоз. Я ініціювала цей проєкт разом з Міністерством спорту, Міністерством у справах ветеранів, долучалися місцева влада, бізнес. Попереду у нас багато спільної роботи: це й підготовка тренерів, і допомога з приміщеннями, і залучення місцевої влади у всіх куточках країни. Масштаб має бути національним, але важливо правильно розуміти формат.

Ми не говоримо, що це мають бути послуги в поліклініках. Швидше йдеться про студії, куди люди з інвалідністю зможуть приходити і займатися. Це не обов'язково мають бути окремі студії тільки для людей з інвалідністю – це можуть бути й звичайні танцювальні простори, якщо вони відповідають критеріям інклюзії. Зараз наше завдання – популяризувати цей напрям, показувати його в різних містах, збирати дані, розуміти, скільки потрібно тренерів і який реальний попит є в регіонах.