Якщо Україна не почне жорстко, професійно й системно відстоювати свої інтереси у Брюсселі, українська оборонна промисловість опиниться за бортом завтрашнього мілтеху, — сфери, яку ми самі ж і запустили Вже майже рік як я працюю у приватній оборонній компанії на міжнародному напрямку і помітив, що зазвичай, коли мова заходить про зброю, люди здебільшого говорять про заводи, контракти і великі бюджети.

Але за всім цим є менш помітна, проте значно важливіша історія — про те, хто саме пише правила майбутнього і чи буде Україна в цій системі рівноправним гравцем. Реклама Прямо зараз, цими днями ЄС запускає нову програму підтримки оборонної промисловості, яка значною мірою спирається на уроки української війни, але поки що не гарантує українським компаніям рівного місця всередині майбутньої системи. Йдеться про European Defence Industry Programme (EDIP), яка має стати однією з ключових рамок ЄС на 2026 і 2027 роки.

Через цю програму Європейський Союз планує посилювати оборонне виробництво, підтримувати спільні закупівлі, розвивати промислові ланцюги, запускати нові проєкти й окремо підтримувати Україну через Ukraine Support Instrument. Для України там передбачено близько 300 мільйонів євро й окремі правила участі, що виглядає важливим політичним сигналом, але не розв’язує головного питання реального доступу української промисловості до грошей, виробництва, прав інтелектуальної власності, консорціумів і майбутніх контрактів.

Україна ризикує стати не повноцінним учасником, а партнером другого рівня Проблема починається не з назв програм, а з механіки доступу. Важливо не лише те, що Україну згадують у документах, а й те, хто управляє заявками, хто стає координатором, хто контролює бюджет, хто отримує промислове масштабування, хто зберігає права на технології і хто потім входить у довгострокові закупівлі.

У цій конструкції Україна ризикує опинитися не повноцінним учасником, а партнером другого рівня. Я готовий показати це на конкретних положеннях, обмеженнях і підходахі. Зараз важливо зафіксувати саму політичну й промислову проблему, бо рішення щодо таких програм не можна залишати лише тим, хто вже давно перебуває всередині європейської системи.

Якщо зовсім просто, Європа зараз навчається на українській війні, українських технологіях, українській швидкості, українських помилках і українському фронтовому досвіді. Водночас українську промисловість дедалі частіше розглядають не як рівного учасника нової європейської оборонної системи, а як джерело бойового досвіду, випробувань, даних, швидких рішень і політичного пояснення для нових європейських оборонних бюджетів.

Реклама: Читайте також: Девід Френч Зустрічайте нового лідера вільного світу Формально це можна пояснювати безпекою, контролем компонентів, перевіркою структури власності, захистом чутливої інформації та потребою захищати європейську промислову базу. Але на практиці такі правила можуть мати непропорційно важкі наслідки для українських компаній, які працюють в умовах війни, швидко змінюють компоненти, живуть у коротких виробничих циклах і водночас мають відповідати мирній європейській бюрократії.

Це не лише несправедливо щодо України, а й небезпечно для самого ЄС, бо система, яка бере український бойовий досвід, але не вбудовує українську промисловість у фінансування й закупівлі, буде повільнішою, дорожчою і віддаленішою від реальної війни. Україні потрібна постійна платформа у Брюсселі, яка професійно відстоюватиме інтереси всієї оборонної промисловості й працюватиме не епізодично, а щодня.

Ця платформа має займатися не лише EDIP, а й усіма майбутніми оборонними програмами, закупівлями, консорціумами, захистом прав інтелектуальної власності, доступом до фінансування, правилами для українських компаній і прямою адвокацією українського місця в європейській безпеці. Нам потрібно зробити українське оборонне лобіювання в ЄС значно професійнішим, жорсткішим і організованішим, бо інакше цю систему за нас напишуть інші люди, з іншими інтересами і зовсім іншим розумінням ролі України.

Оригінал Текст опублікований з дозволу автора