Житель села Верхнєпашино в Красноярському краї Іван Василишин звернувся до українських читачів з глибокими рядками про свою рідну Жовківщину та село Добросин. Незважаючи на те, що він проживає за кордоном, його творчість сповнена щирої любові до України, рідної мови та пам'яті про загиблих на Майдані та на Донбасі.

У своїх віршах поет згадує рідну родину Кобзаревих, дитячі роки, проведені за рікою, та шкоду, яку він відчуває через відсутність лелек та зміну співу солов'їв у рідному селі. Він наголошує, що, хоча й має інший паспорт, ніколи не зраджував Україну і не забував рідної мови, якою спілкується його родина.

Особливе місце у творчості Івана Василишина посідає тема незалежності та пам'яті про загиблих. Він описує свій сум за браттями, які загинули на Майдані, та тривогу за новини з Донбасу. Поет запевняє земляків, що, навіть проживаючи на чужині, його душа залишається в рідному селі, а серце сповнене любові до України.

Окремий акцент зроблено на повазі до української мови. Автор називає її єдиною і чарівною, порівнюючи її мелодію зі "Заповітом" Тараса Шевченка. Він висловлює обурення щодо тих, хто забуває рідну мову, і пишається тим, що може спілкуватися з земляками українською мовою.

Вірш «Сповідь» стає особистим зверненням до рідної землі, де поет просить прощення за те, що покинув рідний поріг, але запевняє, що не продав Україну. Він планує зібрати земляків на святковому столі, щоб розповісти їм про Вкраїну та заспівати пісень, залишаючи пам'ять про цей день на майбутнє.