Питання повернення українців додому сьогодні — це не просто виклик, а надзавдання, від якого безпосередньо залежить майбутнє держави. Це не абстрактна економіка чи звіти для партнерів, а доля конкретних людей, які мають вирішити: повірити у свою країну і повернутися, чи остаточно інтегруватися в інші суспільства. Саме тут ми спостерігаємо небезпечну тенденцію, коли частина реформаторів обирає найруйнівніший шлях — замість формування довіри вони застосовують тиск, а замість поваги — фіскальний пресинг.

На цьому тлі з'являються тривожні ініціативи щодо масового залучення трудових мігрантів з країн Азії та Африки під виглядом вирішення кадрового дефіциту. Насправді ж це підміна стратегії виживання нації короткостроковими схемами. Держава, яка не створює умов для повернення власних громадян, але шукає, ким їх замінити, фактично визнає власну неспроможність, що межує з найбільшою катастрофою, яку переживала Україна після трьох голодоморів.

Проблема полягає не в людях, а в підходах. Для ініціаторів «війна вже закінчилася» у їхніх кабінетах, але не в реальності. Замість сучасного державного мислення ми бачимо реанімацію застарілих інстинктів контролю та примусу. Україна не потребує «гетьманства» на кожному кроці, їй потрібна зріла демократія, де закон є гарантією, а посада — відповідальністю, а не можливістю збагачення.

Варто звернути увагу на те, що ми вже заплатили надто високу ціну за експерименти псевдореформаторів, які без досвіду отримали доступ до ключових змін. Їхні дії зруйнували професійні школи, знецінили досвід і відкрили двері новим формам корупції. Замість системного розвитку ми маємо нескінченне критиканство, інформаційний шум та підміну змісту формою, коли гучні конкурси завершуються призначенням «своїх».

Україна не є майданчиком для тренувань іноземних експертів чи грантодавців. Нам не підходять пропозиції інших держав, бо у нас своя нація зі своєю історією, культурою та ресурсами. Ми маємо власний природний газ, електроенергію та Конституцію, яка вказує, що все це має працювати на людину, а не на ринок. Пора об'єднувати доморощених спеціалістів і формувати власну програму розвитку держави на підставі власного природного ресурсу.

Якщо ми серйозно говоримо про повернення українців, то маємо почати з базових речей: реальної боротьби з корупцією, де важливі вироки, а не заяви; довіри як основи політики; спрощення податків та процедур; поваги до Конституції та інвестицій у професіоналізм. Без чесного аудиту тих, хто «реформував», без відповідальності очищення не буде.

Повернення українців — це питання довіри, справедливості і гідності. Поки держава не стане місцем, де людину поважають, а не використовують, жодні програми не спрацюють. Українці повернуться лише туди, де є сенс жити. Тому зараз має бути турбоприскорення процесів, а Уряд і ВРУ мають представити народу чіткий алгоритм дій.