Кожна родина має свою історію, яка формує характер її нащадків. Сьогодні ми дізнаємося, як історія одного з полтавських родів стала фундаментом для свідомості молодої українки. Її дідусь Олег, який має феноменальну памʼять, зберігає в голові архів родини, де нічого не викинули. Його розповіді про драму, репресії та втрати є шокуючими, але водночас дуже впізнаваними для мільйонів українців.

Історія починається з бабусі Феодосії, яка пережила кілька режимів і не скорилася жодному. Вона була скарбником церковної громади ще до революції, але більшовики вимагали ключі від церкви. Під час окупації денікінцями її мучили, а після народження дівчинки, яка померла, вона продовжувала жити. Коли почалася колективізація, родина відмовилася вступати в колгосп, і це призвело до втрати майна та увʼязнення бабусі.

Фото до матеріалу: Рецепти стійкості: історія одного полтавського роду

Незважаючи на репресії, родина знайшла спосіб виживати ремеслами. Бабуся влаштувалася вишивальницею в артіль, де отримувала символічну плату за роботу. Її роботи були відібрані для всесоюзної виставки в Москві, де вони були оцінені з присудженням диплому під підписом «самого» Сталіна. Проте під час Другої світової війни німці знищили цей документ, боячись компромату.

Голодомор 1932–1933 років став ще одним випробуванням для родини. Змушені виміняти хату на мішок зерна, який виявився обманом, вони все одно вижили. Після цього родині довелося жити в наймах понад двадцять років, поки знову не зʼявилася власна хата. Але пожежа 1957 року знову забрала дім, і серед усього, що згоріло, була єдина збережена книга — «Кобзар».

Наступне покоління, прабабуся Олена, працювала на кінопередвижці, возячи фільми селами. Вона та її сестра були емоційними, не байдужими до близьких і не зачерствіли навіть у нелюдських умовах. Їхня ніжність існувала поруч із історіями про тортури та голод, залишаючи слід у серцях онуків. Мама Лариса згадує, що бабуся була творчою людиною, яка вишивала, шила, співала і грала на гітарі.

Сьогодні ця історія триває в умовах повномасштабної війни Росії проти України. Батько автора та його брат, які є етнічними росіянами, виросли в Україні і сьогодні воюють за неї. Вони часто перебувають у жахливих умовах, але щоразу повертаються додому, до рідної Полтавщини. Пейзаж, мова та люди змушують їх повертатися, незалежно від того, як далеко занесла їх долю.

У цьому роді немає великого маєтку чи колекції реліквій, але є книга, звичка триматися та памʼять. Це історія про те, як покоління за поколінням українці вчаться втрачати і знову будувати, боятися і все одно чинити опір. Головні рецепти стійкості — памʼятати, не здаватися, любити, повертатися додому та розповідати. Бо поки є ті, хто говорить, і ті, хто слухає, — ця історія триває.