У селі Новоселівка Кілійської громади вівчарство залишається не просто способом заробітку, а справжнім способом життя. Житель села Іван Шидер, який спадкував цю справу, розповідає, що в цій професії немає місця випадковим людям. Це хобі, яке або входить у кров, або ніколи не стає твоїм. Його історія — це приклад того, як витривалість, тиша степу і любов до землі тримають цілісну культуру села.

Ще хлопцем Іван Петрович прокидався раніше за сонце, щоб піклуватися про отару. Його перші уроки давав не навчальний заклад, а сама природа Бессарабії. Вітер, дощ і досвід старших вівчарів вчили його розуміти тварин, відчувати погоду та не загубитися в тумані. Вівчар — це відповідальна людина, яка бере на себе життя своїх тварин.

Особливе місце в його роботі займає виробництво овчеї бринзи, яку місцеві називають «білим золотом Бессарабії». Цей продукт готують руками з терпінням, адже справжня бринза не терпить поспіху. Як стверджує майстер, якщо вклав у справу душу, вона обов'язково буде співати на смак. Це локальний продукт, що несе в собі смак часу та традицій.

Іван Петрович часто розповідає легенду про вівчара, який заблукав у густому тумані, але знайшов дорогу, довірившись своїй отарі. Ця історія символізує віру в те, що чесність із землею завжди веде до успіху. Вівчарство сьогодні вимагає великої сили духу, але саме в таких справах зберігається самобутність українського села.

Збереження таких традицій є важливою частиною культурної спадщини краю, особливо в умовах воєнного стану. Нематеріальна культура, обряди та звичаї об'єднують покоління та зберігають пам'ять про предків. Дякуючи людям, як Іван Шидер, степ продовжує жити, а мудрість про любов до рідної землі передається нащадкам.

Одеський обласний центр української культури наголошує, що збереження нематеріальної спадщини Одещини є запорукою збереження культурного розмаїття нації. Саме такі живі прояви культури становлять важливу частину історії людства і є необхідною умовою для майбутнього.