Новий виток публічного скандалу навколо розслідування журналіста Михайла Ткача викликав гостру дискусію в експертному середовищі. Оприлюднення аудіозаписів, відомих як «плівки Міндіча», знову повернуло фокус на персоналіях замість інституційних змін. Директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос наголошує, що така тактика несе загрозу руйнуванню соціальної довіри в країні.

Ключова проблема полягає в принциповій різниці між боротьбою з корупцією та полюванням на корупціонерів. Перший варіант передбачає системну роботу над прозорістю та процедурами, тоді як другий дає лише тимчасовий медійний ефект. Приклад Дарії Каленюк, яка спочатку підтримувала призначення, а потім вимагала відставки, демонструє, як відсутність чітких стандартів верифікації підриває авторитет навіть найкращих інституцій.

Кожен такий публічний скандал підриває не лише репутацію конкретної людини, а й довіру до держави загалом. В умовах війни цей механізм є особливо небезпечним, оскільки втрата довіри до державних органів не призводить до переходу до кращих інституцій, а викликає суспільну апатію та цинізм. Саме розпад соціального контракту є найбільшою корупційною загрозою для нашої держави.

Використання неверифікованих діалогів у публічному просторі часто є не журналістською практикою, а інструментальним використанням медіа в інтересах певних гравців. Це дозволяє створювати видимість боротьби з корупцією без реальних інституційних змін, які б заважали тим, хто фінансує або замовляє такі розслідування. Такі дії нагадують класичну історію «Тримай крадія!», коли зовнішній ефект приховує внутрішню порожнечу.

Неверифіковані матеріали в публічному просторі завжди є сигналом тривоги, незалежно від того, хто їх публікує. Стандарт доказовості не може бути вибірковим: або він діє для всіх учасників процесу, або не діє взагалі. Ігнорування цього принципу завдає стратегічної шкоди, яку важко виміряти в короткостроковій перспективі, але яка є абсолютно реальною для майбутнього країни.

Соціальна довіра залишається найбільш недооціненим ресурсом держави під час війни. Її руйнування через безвідповідальні публічні звинувачення завдає шкоди, яку важко відновити. Працюючі інституції є важливішими за негайне покарання конкретної людини, оскільки саме вони створюють умови для можливої справедливості в майбутньому.

Мінімум, якого варто вимагати від будь-кого, хто називає себе борцем з корупцією, — це дотримання одного й того самого стандарту доказовості. Бажання отримати миттєву справедливість може знищити самі умови, за яких справедливість взагалі можлива. Тому суспільству варто вимагати від всіх учасників процесу однакової відповідальності та дотримання етичних норм.