Трагічні випадки мають навчити не ігнорувати і не замовчувати булінг

Трагічні випадки мають навчити не ігнорувати і не замовчувати булінг Трагедія в Тернополі, де дівчина, яку булили (дислеймер: я виходжу з того, що її булили, з інформації, поданої в ЗМІ), поранила ножем свою обідчицю. Мене затегало під дописом дуже багато людей, тож напишу окремо, що про це все думаю. Хто не знає – я професійно вивчаю і досліджую булінг як науковиця.

Перш за все, дозвольте передати привіт усім адептам «здачі». Вгадайте, кого покарають у цій ситуації в Тернополі? Правильно, не ту, яка тривало булила, не адміністрацію школи, яка ігнорувала булінг, а саме ту, яка дала здачі.

Під одним з моїм останніх постів про згадку булінгу на адресу мого сина мені написали, цитую: «Звісно, булять. Боягузів ніхто не любить», «Батькам теж треба виховувати дітей, щоб були впевнені в собі. Не усіх булять, а слабких.

Там і ваша провина є», «Що значить булять, здоровий чувак, – не може поставити гадів на місце? » Тобто, здавалося б, стільки вже про це говорили, але ж ні, лишаються такі розумники. Сподіваюся, кожен з цих коментаторів або їх однодумців скинеться дівчині, яка не боягузка, поставила булерку на місце і не слабка – на адвоката.

А тепер до теми. Булінг збуджує дуже сильні травматичні переживання. Оскільки йдеться про ситуацію, у якій людина не може захистити себе (тобто перебуває у дисбалансі сил із нападником), то емоції охоплюють нестримні: гнів, гостра образа, досада, ненависть до себе, зневіра.

Увесь той коктейль, який знайомий усім, хто пережив булінг. Говорячи про дисбаланс сил, гляньмо на ситуацію в Тернополі. Дівчинка, яку булили, є новою у класі, тобто не має соціальних звʼязків (ВПО), втратила батька, тобто скоріш за все перебуває у непростій ситуації з ментальним здоровʼям: можливо, у неї депресія, тяжке переживання втрати тощо.

Я це пригадую з відомого нам не просто так, а щоб підкреслити: коли ми говоримо про дисбаланс сил, то йдеться не лише про дисбаланс фізичних сил або за кількістю людей в групі, а й про будь-які ситуації, внаслідок дії яких людині важко захистити себе. Булінг викликає праведний гнів і – зрозуміло – бажання помсти. І ось тут починаються нюанси, адже бажання добитися справедливості і вилити свій гнів може бути конструктивним або деструктивним. Якщо дитина знає, що її вислухають, сприймуть серйозно і допоможуть – вона піде до дорослих по допомогу.

Якщо ж її слова проігнорують, чи скажуть, що «не звертай уваги», чи скажуть «булять слабаків, дай здачі», то компетентні, зрілі дорослі лишають дитину наодинці з дуже травматичною ситуацією. І виходити дитина з цієї ситуації буде мірою своїх умінь та розуміння. Тобто за продуктивного бажання помсти дитина буде залучати дорослих і в партнерстві з ними послідовно шукати вихід із ситуації, що склалася.

Наприклад, розповість батькам, допоможе зібрати докази, піде до директора, говоритиме з поліцією та надаватиме свідчення. Тут ідеться про продуману, цілеспрямовану та послідовну роботу поруч із дорослим, якому довіряєш, – задля задоволення внутрішнього бажання справедливості і отого, що «зло має бути покаране». А деструктивне вираження гніву – це коли дитина внутрішньо «палає», не отримує підтримки дорослих (або соромиться її попросити, бо їй розповіли, що «боягузів ніхто не любить») – і вирішує добитися розплати сама.

Деструктивне вираження гніву часто практикують діти, яким батьки порадили «дати здачі» або ж уже зверталися по допомогу до дорослих, але не отримали її. Дитина, яка потерпає від булінгу, не буде діяти, як месник з американського фільму, натомість вона часто починає відверто підставлятися, порушуючи правила школи, демонструючи неприйнятну поведінку, а іноді – як в цій історії – вчинюючи кримінальне правопорушення.

І ні, я в цій ситуації не звинувачую маму дівчинки і не спекулюю, що вона радила давати здачі. Це я заодно вам теорію про інші причини даю. У цій ситуації винувата лише школа, виключно школа, кожен дорослий у школі, який ігнорував, не помічав булінгу, не надавав допомоги, не втручався, замовчував і продовжує замовчувати.

Це ж як треба було ігнорувати страждання дитини, аби вона пішла з ножем відстоювати себе? Додам від себе після читання коментарів: вплив батьків на залученість у булінг дітей у будь-якій ролі неспівставно менший, ніж вплив організаційної культури та клімату школи. Пізніше окремо напишу про саме вплив батьків на булінг.

Подібний випадок вже був у одній школі в Києві, коли дитина, яку хронічно принижувала вчителька, увігнала їй ножиці в спину. Потім, у робочій групі з розробки чергового закону про булінг цей приклад наводили як показовий, мовляв, треба карати люто таких порушників – маючи на увазі хлопчика, не школу.

І нічого, що з боку хлопчика це не був булінг, і нічого, що в тій школі квіт і булінг, і знущання вчителів над дітьми (мої обидва сини там вчилися, і, (окрім кількох класних вчителів, які були там, звісно, і вони досі їх з теплом та любовʼю згадують) їм та школа тепер в жахах сниться саме через ставлення до дітей). І, здавалося б, випадок з ножицями в Києві мав чогось навчити, як і випадок з ножем в Тернополі, а саме: не ігнорувати, не замовчувати, не лишати дитину з цим наодинці.

Але ж ніт. Ще не всі уроки вивчені. Так це ще добре, що у нас нема вільного володіння зброєю.

Але зброї серед людей так багато, що я б на місці людей, які приймають рішення, дуже міцно задумалася б. І, можливо, почала б розробляти рішення щодо булінгу не просто так, не від існуючих законів, під які треба програму втручання «підігнати», а від того, що «понадосліджували» ті дивні науковці, соціальні психологи… Бідна дитина.

Але в жодному разі не потрактуйте, що я підтримую її дії щодо нападниці. Я пояснюю механізми, чому така реакція могла виникнути. Автор: Анастасія Мельниченко, дослідниця булінгу, голова громадської організації «Студена».

Оригінал публікації