Українська євроінтеграція залишається у підвішеному стані, попри майже третину 2026 року. З одного боку, віцепрем'єр Тарас Качка стверджує, що більшість вимог ЄС можна виконати за рік-півтора, що теоретично дозволить вийти на новий етап у 2027-му. З іншого — експерти консорціуму «Членство Check» оцінюють реальний прогрес України лише у 9 балів зі 100 можливих, а партнери дедалі частіше попереджають, що вступ не буде швидким.

Євросоюз наполягає на стандартному сценарії, який зазвичай передбачає вступ України до 2030 року. Рішення про відмову від «турборежиму» для кандидатів ухвалили Франція, Німеччина, Нідерланди та Італія. Це пов'язано зі страхом отримати «другу Угорщину» та внутрішньою політикою європейських лідерів, яким вигідно уникати спрощеного вступу перед виборами.

Німеччина та Франція запропонували ідею статусу «інтегрованої держави» або «асоційованого членства» без права голосу. Це передбачає розширений доступ до фінансування та участь у зустрічах лідерів, але не гарантує повноцінного членства. Київ виступає проти замінників вступу, але готовий розглядати їх як тимчасовий механізм для швидшого зближення з Брюсселем.

Головним викликом залишається виконання вимог Acquis Communautaire, що вимагає ухвалення від 500 до 1000 законопроєктів. Особливу увагу приділяють «плану Качки-Кос» з 10 пунктів антикорупційних реформ, де станом на квітень 2026 року Україна не виконала жодного завдання. Також важливим є виконання умов Ukraine Facility, де відсутність реформ загрожує втратою додаткових 50 мільярдів євро.

Оптимістичний сценарій передбачає, що Україна може вступити до ЄС у 2028 році, якщо парламент та уряд швидко втілять необхідні зміни. Для цього потрібна не лише технічна робота, а й активна дипломатія для переконання парламентів усіх 27 країн, зокрема Польщі та Угорщини, які можуть чинити опір через аграрні та історичні питання.

Підтримка вступу в більшості країн ЄС залишається високою, але фінальний успіх залежатиме від здатності України продемонструвати «історію успіху» через реальні реформи. Поєднання внутрішніх змін та зовнішньої комунікації є єдиним шляхом до мети, оскільки Брюссель не може дати гарантії до дати, поки від Києва залежить швидкість виконання завдань.