Президент України Володимир Зеленський під час наради 22 квітня офіційно підтвердив початок роботи зі створення Національного пантеону видатних українців. Ця ініціатива має стати ключовим елементом державної політики пам'яті, спрямованою на повернення праху історичних діячів та формування єдиної національної свідомості. Мова йдеться не просто про меморіальну споруду, а про спробу зібрати розірвану часами історію країни в одному місці.

Концепція національного пантеону має глибокі корені в європейській традиції, де такі місця слугують центрами колективної пам'яті. У Британії Вестмінстерське абатство зберігає останки Ньютона, Дарвіна та Черчілля, об'єднуючи науку, політику та культуру. У Франції Пантеон символізує світські цінності нації, де поховані Гюго та Вольтер, ставши місцем національного єднання та туристичним символом.

Українська історія має складний шлях до створення власного пантеону через війни, імперські репресії та зміни політичних режимів. Багато могил гетьманів та козацьких очільників були розорені, а останки деяких видатних постатей, таких як Симон Петлюра чи Євген Коновалець, лежать за кордоном. Це робить питання повернення праху та створення єдиного меморіалу надзвичайно гострим.

Сучасні проєкти, розроблені УІНП, пропонують акцентувати увагу на людських чеснотах, таких як свобода та жертовність, замість конкретних імен. Однак експерти застерігають, що пам'ять без облич ризикує перетворитися на порожній список, позбавлений емоційного зв'язку з поколіннями. Імена роблять чесноти наочними, перетворюючи абстракції на реальні історії.

Створення пантеону має стати не просто актом героїзації, а простором для публічного діалогу та просвіти. Держава повинна знайти баланс між вшануванням героїв війни та визнанням внеску науковців, митців та політиків, які по-різному впливали на історію. Тільки такий підхід дозволить уникнути перетворення пам'ятника на холодний інструмент пропаганди.

Українському суспільству важливо визначити мову, якою буде говоритися про минуле, щоб воно працювало на майбутнє. Пантеон має стати місцем примирення та збереження ідентичності, де минуле не стає полем конфлікту, а стає фундаментом для розвитку нації. Це завдання вимагає від держави відповідальності та глибокого розуміння історичного контексту.