У час, коли війна затягується і перемога виглядає як витривалість, перед українцями постає новий фронт — культурний. Він менш помітний, але стратегічно вирішальний, адже саме в культурі закладається пам'ять та уявлення про країну як спільний простір. Продюсер Михайло Ясинський розкриває, як різні покоління по-різному сприймають інформацію і що з цим робити професіоналам шоу-індустрії.

Активна рушійна сила сьогодні — це люди, народжені вже в незалежній Україні. Для них інтернет став джерелом знань, але не замінив реального досвіду. Їхнє дитинство пройшло в просторі живого спілкування, фізичних контактів, книжок та першого фестивального руху. Вони сформували українську культурну мову 2010-х і встигли пожити в реальності, де фізична присутність важила більше за цифру.

Натомість ті, кому сьогодні 12–15 років, не мають цієї пам'яті. Вони народилися після 2010 року, зростали під час війни та спілкувалися за допомогою емодзі. Їхній світ — це коротка форма, алгоритми, TikTok та швидке перемикання. У цьому немає нічиєї провини, лише інша психологічна й культурна оптика, яка зумовлена іншим регістром існування.

Ця відмінність створює не просто розбіжності в смаках, а глибоку культурну прірву між людьми з різницею у 10–15 років. Вона виникає не між поколіннями в класичному сенсі, а між людьми з різними фільтрами сприйняття. Для одних досвід — це щось, що треба проживати, для інших — просто контент, який не завжди щось показує через алгоритми.

Між цими групами людей немає агресії, але є мовчазна несумісність. Один читає новину з фронту і шукає сенс, інший готує звук для нового Reels. Один пам'ятає, інший ще не запитував, що саме треба пам'ятати. Це створює ситуацію, коли в нас вже давно різні мови уваги, і важко знайти спільну точку.

Завдання на сьогодні полягає в тому, щоб не розділяти покоління за принципом «хто правий», а створити поле, де вони можуть співіснувати. Продюсерам варто ставити питання: чи повторюємо ми тренди, чи створюємо сенси? Культура має дати нам шанс знову почати слухати одне одного, навіть коли в нас різні мови уваги.

Висловлені в авторських колонках думки можуть не збігатися з думкою редакційної колегії, але вони важливі для розуміння ситуації. Головне — не уніфікувати одне одного, а дозволити тим, хто пам'ятає, ділитися досвідом, а тим, хто тільки входить у нього, питати без страху виглядати байдужими.