Юрій, який родом з Рівненської області, до початку повномасштабного вторгнення працював водієм міжнародних перевезень. У перші дні війни, 24 лютого, він зустрів у Ковелі, але вже тоді зрозумів, що не може їхати на свій звичний рейс до Німеччини. Наступного дня він повернувся додому, а вже 26 лютого був у військовій частині.

Спочатку новобранець навіть не знав, на якій посаді саме буде служити. Згодом його призначили водієм автобуса, а пізніше він став керувати евакуаційним транспортом. Для Юрія найважчим випробуванням стали втрати побратимів, про які він дізнавався через радіозв'язок.

Служба відбувалася в найгарячіших точках фронту, зокрема в районі Бахмута та Куп'янська. Як водій евакуації, він їхав туди, де завжди невідомо, чи зможе повернутися назад. Найважчим для нього є саме ця невідомість, коли за кермом і не знаєш, чи зможеш дістатися додому.

Попри постійні ризики, були й моменти радості. Наприклад, коли вдалося повернути під час обміну пораненого побратима, який потрапив у полон, і він знову став у стрій. Ці події давали сили продовжувати виконувати свій обов'язок.

Головною мотивацією Юрія залишається його родина: батьки, сестри, племінник та дівчина Іванка, яка чекає вдома. Після завершення війни він мріє про прості речі: створення сім'ї, власний дім та повернення до мирного життя.

Ця історія нагадує про тисячі інших людей, які залишили звичне життя, щоб захистити свою країну. Їхня відвага та готовність ризикувати життям для інших є прикладом справжнього патріотизму.