«Нащо ж вона про мене, отаку каліку, пише? Хіба ж їй немає більше про кого писать? — отак відреагувала, плачучи, баба Варка на мій вірш, який прочитала їй моя однокласниця Наталя Наконечна, навідавши немічну 90-річну жінку ще на початку 90-х із сумкою продуктів та моєю першою збірочкою «З любові».

Там був і той вірш про неї, про оте її переселення на далекий хутір, на чому настояв сільський голова, бо ж у центрі села бабина хата під соломою «псувала» бач пейзаж і на її місці згодом побудували кафе з банею «Левада». І як стара не пручалася, не вмовляла, що вона ж тут і до сусідів звикла (а ми якраз жили навпроти через дорогу), і до магазина ближче…

Таки видворили, наобіцявши благ, а тоді й забули. Так до чужої хати і не звикла. А бабина хата стояла на місці колишнього панського маєтку, замість тину підперезана дерезою, у якій ми дітлахами часто гралися і чогось дражнити бабу Варку — Варгу, як її називали в селі за грубу чоловічу поставу і такий же голос. Була вона вдовою ще з війни і до кінця смерти не бачила свого сина, який виїхав у росію і ніколи вже не приїжджав до матері.

Сама самота. А сусіди — найрідніша рідня їй. Про наші перипетії з бабою, її цікавущі розповіді про панщину я ще розповіла у повісті «Копанка в бережині».

А тут прогляньте-проживіть поезію «Варка». Бо таких, як вона, і сьогодні у наших селах є та й є… Вироблені, бідні і нікому не потрібні.

Добре, коли яка добра душа підоплечить та до смерти догляне… ВАРКА У Варки літ — на півтори копи. Сидить під тином: шлях собі пасе, А може, хто (хоч зараз всяк скупий) Та усмішку чи слово піднесе?

Нема… Немає. Манівцями йдуть, А бабу Варку обминуть таки: Окрім своєї, ще й чужу біду Кому охота в час нести такий?

Бува, гукнуть: «Вам крячкою б сидіть Не теревенить! В мене — купа справ! ».

А в баби Варки — біс вершки зібрав Й масну не звариш кашу на воді. Нехай би й так. До цього не звикать: Крутила жорна, сіяла й пекла…

Їй не чужа вдовина толока, Чужа ця хата… А своя ж була! Та у селі псувала, бач, пейзаж Її печаль солом’яна, проста Та Варчина колюча дереза, Що замість тину (гарна та густа!), Де Алібрант плекав сади колись, Допоки їх комуни не знесли.

Вродила ж дереза за ті гріхи: в «війну» у ній там грали дітлахи Й дражнили бабу Варку. Та дива! Її на хутір править голова: — Ідіть туди.

Там хата гарна й тип, А тут — кафе «Леваді» вже рости. — Та магазин за тридев’ять земель?! — Дала старенька волю вже сльозам. — Ми хліба вам й до хліба привезем, Красненько ще й подякуєте нам…

Відправили. Та стіни лиш — з землі, А баба — з думки. От і всі права.

Хіба ж добром заплідниш душі злі? Тож Варка наймитує. Добува Собі шматок, не то про чорний день.

Дивись: кому картоплі підсапа, Кому зимою ряден напряде За тракторця. Бо ж кожен зараз — пан! Понаїдали розкішшю пуза, Їм ціпа не показуй — засміють!

Та й к бісу баба. В душах — дереза! А от сади коли в них зацвітуть?

У Варки літ — на півтори копи. Сидить під тином – шлях чужий пасе. А може, хтось?..

Та світ такий скупий, Лише печаль солом’яну несе…