Іноземні подорожні ще у XVI столітті з захопленням описували українські землі, називаючи Київ столицею давньої держави Росів, а наші території — найбагатшими та найродючішими в Європі. Їхні щоденники та листи до пап та королів стали першими світовими документами, що зафіксували реальний стан України до формування сучасних кордонів.

Особливе місце серед цих записів посідає «Денник подорожі» Миколи Литвина 1550 року. Він детально описував Київщину як край, де одна пара биків дає величезний урожай, а річки переповнені осетрами, яких щодня вивозили тисячами возів. Ліси та поля були сповнені диких звірів, а птахів так багато, що діти збирали цілі човни яєць.

Французький інженер Гійом Боплан, який жив на Україні у 1630–1647 роках, став одним із перших, хто офіційно назвав нашу землю Україною, а народ — українським. Попри участь у війнах проти козаків, він став їхнім прихильником і в своїх працях підкреслив єдність Галичини, Волині та Поділля, зазначивши тотожність мови та звичаїв цих регіонів.

Слава козацької держави привернула увагу дипломатів з усього світу. Посол Венеціанської Республіки Альберт Віміна у 1650 році зазначав, що українська земля може задовольнити навіть найвимогливішого хлібороба, а козаки, попри простий вигляд, володіють гострим розумом та досконалою системою управління.

Сирійський подорожній Павло Алепський, що відвідав Україну у 1656 році, назвав її «прекрасною країною, повною мешканців і замків». Він був вражений тим, що навіть жінки та дочки вміють читати, знають церковні обряди, а в кожному селі та місті існують будинки для бідних та сиріт, що свідчило про високий рівень соціальної культури.

Ці історичні свідчення не лише підтверджують давнє існування української державності, а й демонструють, як давно світ визнавав наш народ окремим, культурним та багатим. Сьогодні ці рукописи залишаються важливим джерелом для розуміння нашої ідентичності та місця України в європейській історії.