Євген Гридько. «Їхали трамваї»

“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026 Їхали трамваї… А сніг усе падав.

Ти береш із рейок крижану сніжку, а батьки, поки нахилявся, – вже далеко пішли – і треба наздоганяти. Ноги у чобітках ковзають по свіжому снігу, тісне пальто з цупкої тканини заважає бігти. Зате, коли падаєш у ньому на землю, зовсім не боляче.

Батько, в ондатровій шапці та сірому пальті, тримає в правій руці гвоздики. Стебла у ній, наче у великій вазі. Мама несе торт «Гілка», пе­ре­в’я­за­ний паперовим шпагатом. Дивовижний винахід – зі скрученого паперу – нитка…

Це, виходить, із будь-якого паперу можна зробити нитку… Реклама Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися!

Посилання на канал Трамвай гуркоче там, удалині; і від снігу, що сиплеться, звук приглушений. Ти дивишся йому вслід, червоно-жовтому на сіро-блакитному. І світло від неонових ламп всередині трамвая теж здається ледь блакитним. Школа.

Кована огорожа у цегляному обрамленні. Батько, який замислено курив цигарку, раптом видає заперечне «Ии! » і ледь не падає на розкатаній дітьми ковзанці, різко змахнувши руками.

Синій вечір. Від трамвайної спеки під кролячою шапкою мокро; але мама не дозволяє її знімати. Батько встояв, лише роздратовано відкинув цигарку. Мама щось обурено говорить про двірників, пісок та ожеледь.

Ви йдете далі. Будинок, де живуть бабуся з дідусем, старий, цегляний. Чорні двері з написом «23» у білому емалевому овалі.

У під’їзді тепло, горить жовтувате світло. І затишно – пахне старими газетами та де­ре­в’я­ни­ми висохлими поручнями. І ще трохи, сьогодні – пирогами.

Червона кнопка дзвінка на чорній основі. «Дзвони! » – каже мама.

І ти натискаєш червоний кругляк. Лунає наполеглива трель. «Ой, іду-іду-іду» – долинає голос бабусі з-за дверей.

А за стінами десь — їхали трамваї, і їдуть, і будуть їхати. Їх не чути тут, у квартирі; стіни товсті. Навіть мамі вони здаються надійними; тут ви одного разу рятувалися від землетрусу.

Коли тобі було три рочки, раптом одного вечора у серванті поїхали фужери й захиталася люстра. Всі сусіди – і тітка Люда, і дядько Толя, і тітка Галя – висипали на вулицю. Але далі нічого не сталося.

Землетрус був у Румунії, дуже далеко. І навіть майже не було страшно. Тільки незрозуміло було, чому їздять фужери в серванті – то в один, то в інший бік.

І люстра хитається. Але ночувати до бабусі з дідусем тоді все одно поїхали. Дідусь віднедавна почав подавати тобі руку, і ти із задоволенням – як дорослий, тиснеш його суху, прохолодну долоню.

У квартирі пахне одеколоном, трошки деревом, і зовсім трішечки – мастилом та чорнилом. У передпокої ти знімаєш мокру шапку-вушанку, яку обов’язково треба зав’язувати «бантиком». Та тільки не завжди виходить розв’язати знову. І мама приходить тобі на поміч.

«Ну, проходьте, проходьте вже», – каже бабуся. «Женя, мий руки! »…

На столі, у великій кімнаті, на великих блюдах – сир, ковбаса. Салати – обов’язковий олів’є і несмачний та корисний вінегрет. Кришталь та фарфор. Ти відразу ж тягнешся за шпротами, потім – солоними огірками, потім – червоною рибою.

До червоної риби треба звикати. Вона смачна – але є в ній і якась неприємна, немов нудотна нотка. Ти береш шматок червоної риби, кладеш його на чорний хліб, намазаний маслом. Смачно!

І зовсім вона не гидка, ця червона риба, якщо розібратися. А ще бабуся пропонує всім скумбрію, з наголосом на останньому складі. Скумбрія у бабусі й справді особлива – ніжна, соковита, вона тане у роті.

Та так, що місця для відбивних із картоплею майже не залишається. А попереду ще й торт «Гілка», і «колесо», яке викликає у дідуся просто дивовижний підйом та ентузіазм, хоча це просто бісквіт круглої форми з діркою посередині. У бабусі хвороба суглобів – артрит.

Важко їй, мабуть, готувати цей бісквіт, ці салати, картоплю… тому, як тільки трапеза закінчена, ти разом із батьками кидаєшся носити брудні тарілки в раковину. А залишки салатів, ковбаси та червона риба відправляються у холодильник «Юрюзань».

Він стоїть тут же, у кімнаті. У нього всередині – гарні ящики з написами «фрукти» та «овочі». У бабусі – артрит…

хоча вона модниця, користується і помадою, і парфумами. І весь час шиє на чудовій швейній машинці, дореволюційній, з написом «Зінгер». То сарафан старшій сестрі Ірці зі старого плаща.

То спідницю… Ще недавно найщасливішим моментом було, коли тобі давали покрутити ручку швейної машинки. Диво яке – ти просто крутиш ручку, від цього і голка ходить вгору-вниз, і спеціальна гребінка протягує тканину…

і нитка сама собою тягнеться – ось так машинка!.. …Сьогодні з ранку середа, але особливий день. Наче неділя!

День «жовтневої революції», хоча і на календарі – листопад. Сьогодні до школи не йти, і це чудово. Вранці ніхто не будить, і можна нікуди не поспішати.

На кухні – какао та оладки. Сніданок закінчено, чим би зайнятися?.. Уроки вивчені ще вчора.

По телевізору передають парад на Червоній площі, але найцікавіше – військова техніка вже проїхала. А дивитися на солдатів, що марширують, чи, тим більше, – колони трудящих, зовсім не хочеться. Набагато цікавіше клеїти танки з картону.

У магазині продаються вже готові набори. У них на аркушах надруковані деталі. Вирізаєш ножицями, а потім склеюєш.

Але не все так просто. У них є такі зубчики. Важко їх вирізати з паперу, а ще важче клеїти клеєм ПВА.

Ти спочатку думав, що ці зубчики спеціально придумали, щоб було неможливо склеїти танк чи самохідку. Але потім розібрався – без них навпаки нічого не вийде. І склеїв зрештою самохідку СУ-100.

Красиво вийшло. Нічого не відклеюється, не стирчить. І навіть гусениці вийшли без дірок.

Це тому, що ти додумався загинати зубчики не пальцями, а лінійкою. Цю самохідку ти подарував дідусеві на 7 листопада. Бойова машина з паперу відправляється на сервант – почесне місце, де вже лежать і листівка, зроблена тобою навесні до 8 Березня і подарована бабусі, і дивовижна чашка з написом «Кисловодськ», та інші сувеніри.

Після застілля у тебе одна мрія – подивитися кіно. У вас вдома теж є кінопроектор, і іноді вдається умовити тата «подивитися кіно». Тоді зі стінки знімається годинник «Луч» на батарейках, який не потрібно заводити, а замість нього на стіну вішають великий білий екран.

На журнальний столик встановлюється кінопроектор. Затишно! Скрекоче апарат, і шибайголові дерев’яні футболісти знову, як і два тижні тому, виходять на іграшкове поле. Щоб через п’ять хвилин програти збірній СМІ – «Секції м’яких іграшок».

Найголовніше в кінопроекторі – лампа. Вона світить майже як гіперболоїд інженера Гаріна; тумблерами можна зробити світло ще яскравішим. А збоку в кінопроекторі обертається колесо-вентилятор. Тепле повітря із запахом пилу та целулоїду розноситься кімнатою. Під заспокійливе дзижчання можна уявити себе на борту підводного човна чи літака «Н-209».

Але у дідуся вдома не два фільми, а цілий архів. І навіть назва у нього є – «сімейна кінохроніка». І ви дивитеся два, ні, три фільми – і той, де ще жива прабабуся, а твоїй сестрі, здоровенній Ірці – три рочки.

Бабуся все охає, «яка Галина, тобто мама, молода». А хіба зараз мама стара? Ось сестричка виросла – це правда…

У бабусі добре, а надворі ще краще. У всіх тепер чудовий настрій. На вулиці похолоднішало, сніг припинився і тепер не тане, а скрипить під ногами.

У світлі ліхтарів йдуть самотні пішоходи… Підходить одинарний трамвай. Старий.

Таких ходить небагато – зі смішною мордою та синіми м’якими диванами. Всередині тепло і лише пара пасажирів. Від жовтого світла ламп затишно.

Вагон постукує по рейках, шумить обігрівач. Можна, прикривши очі, уявити себе водієм трамвая. У дитячій книжці було смішне слово «вагоноватажок» – але зараз так не говорять.

Водій! За вікном, як і завжди, димлять труби «Хімволокно». Їхати всього кілька зупинок.

Кілька молодих дівчат забігають у салон. Одна усміхається тобі. На кучерях, що вибилися з-під берета, тануть сніжинки, перетворюючись на діаманти крапель – і це дуже красиво.

Світ здається непорушним та твердим. Наче храповик твердо відраховує кожну секунду і відводить її у минуле. Наближаючи світле майбутнє. Єдине, чого тобі не вистачає – це сміх.

Але там, у світлому і неодмінному прийдешньому майбутньому, і це буде. І засинати в кімнаті зовсім не страшно, якщо в коридорі увімкнене світло. А десь, там, по колу, все також їхали трамваї.

І везли – художника кіностудії, працівників нічної зміни, закоханих… лікарів швидкої допомоги… Немов спиною ведмеді – об земну вісь.

І затишно було в цьому світі. Тому що художник у сусідньому будинку допізна малював «Пригоди капітана Врунгеля»*; тому що на нічній зміні понад план зробили хлопавок на радість дітлахам. І так було затишно, що навіть лікарі швидкої допомоги сьогодні відпочивали – викликів майже не було. Так казково, що сусідові, фотографу Саші, який рано-вранці перший розчинив двері під’їзду і зажмурився від білого світла – раптом здалося, ніби він уже у ньому- у світлому майбутньому.

Якщо розібратися – так воно, власне, і було. * Хлопчик живе на Лісовому масиві в Києві, біля кіностудії науково-популярних фільмів, там де і художник-мультипликатор, що створив цей мультфільм. Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/ УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy “Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.