Замах на президента США Дональда Трампа, здійснений 26 квітня у Вашингтоні, став справжнім викликом для американських спецслужб. Стрілець Коул Томас Аллен, який ніколи не фігурував у списках радикальних активістів, залишається загадкою через суперечливі дані про його життя та мотиви. Попри плутанину у свідченнях, слідство вимальовує як мінімум три різні іпостасі нападника, що дозволяє краще зрозуміти причини цього трагічного вчинку.

На перший погляд, 31-річний Аллен мав бути максимально далеким від радикалізму. Він здобув ступінь бакалавра машинобудування у престижному Каліфорнійському технологічному інституті, а згодом і магістра комп'ютерних наук. У професійному середовищі він позиціонувався як розробник ігор та репетитор, отримавши офіційне визнання як "викладач місяця". Колишні колеги та клієнти описували його як врівноваженого, доброзичливого та глибоко мислячого інтелектуала, здатного до наукових досліджень.

Однак зворотний бік цього "генія" виявився значно похмурішим. З'ясувалося, що Аллен вже мав судимість за незаконне володіння зброєю, а з 2023 року володів напівавтоматичним пістолетом. На вечері у Вашингтоні він відкрив вогонь з дробовика, придбаного у серпні 2025 року, попри свій християнський бекграунд. У своєму маніфесті він відверто знущається з провалів служби безпеки США та виправдовує напад тим, що чинні можновладці самі порушують закон.

Чому він взявся за зброю? Родичі стверджують, що Аллен планував розправу давно і регулярно тренувався у тирі. Попри блискучу освіту, він працював фрілансером, і фінансові труднощі, спровоковані стрибком цін на паливо та продукти, могли стати каталізатором. Для інтелектуала замах на 47-го президента став найшвидшим шляхом до публічності, якої йому бракувало.

Подорож потягом через усю країну до Вашингтона нагадує вчинок розчарованої людини, яка опинилася у глухому куті. Приїхавши до столиці, він зняв номер у готелі та провів розвідку, проте реальність виявилася іншою: він зміг лише поранити охоронця. Це свідчить про те, що він не був професійним кілером, а діяв як акт відчаю, сподіваючись, що його маніфест почують через прості та зрозумілі фрази.