30 серпня 1941 року на вулицях Житомира загинули двоє видатних діячів Проводу українських націоналістів: сотник Омелян Сеник-Грибівський та підполковник Микола Сціборський. Ця трагедія стала лише початком ланцюжка втрат, які понесла українська національна еліта під час боротьби проти німецьких окупантів.

На початку 1942 року хвиля арештів і розстрілів прокотилася окупованим Києвом. У Бабиному Яру знайшли свою смерть поетеса Олена Теліга, її чоловік Михайло Теліга, а також молоді поети Іван Ірлявський та Іван Кошик, професор Гупал, інженери Романів і Сиченко. Серед загиблих був і проректор Київської політехніки Тодот Черидниченко, а також голова Київської облспоживспілки Бондаренко, якого розстріляли разом із дружиною та дітьми.

Особливої згадки заслуговує подвиг провідного діяча ОУН Домазара-Діброва, який на стіні камери Лукянівської в'язниці кров'ю написав: «Спливаю кров'ю – але не зраджу тайни друзів». Жертвами німецького терору стали близько півтисячі членів «Буковинського Куреня», які прибули до столиці восени 1941 року. Загалом у Бабиному Яру було розстріляно 621 особу, пов'язану з ОУН, серед яких міський голова Києва В. П. Багазій та голови районних управ.

Садистські нахили щодо українських націоналістів відзначився оберштурмфюрер Вірзінг у концтаборі Заксенгаузен. Саме він у 1944 році до смерті закатував Олега Ольжича, керівника ОУН на окупованих східноукраїнських землях, а також довів до самогубства окружного референта ОУН на Німеччину і Австрію Володимира Федака, який у 1943 році отруївся ціаністим калієм, щоб не зрадити організаційної таємниці.

Більшість жертв спочивають на українській землі, проте чимало націоналістів загинуло на чужині. Наприклад, у Франції, де Михайло Мартинюк брав участь у русі Опору та нападах на німецькі об'єкти, його схопили та розстріляли у форту Монт-Валерієн у лютому 1944 року. Архівні дані свідчать, що в період німецької окупації в Україні загинуло 4756 членів ОУН, серед яких 197 представників керівного складу, п'ятеро з яких були членами Проводу.

Відновлення історичної справедливості вимагає належного вшанування пам'яті тих українців, які усвідомлено взяли до рук зброю та синьо-жовтий стяг у складних реаліях війни. Їхні імена та подвиги мають стати частиною національної свідомості як приклад відданості ідеї незалежної України.