Рік 1933 став критичним моментом в історії української мови, коли була впроваджена масштабна реформа правопису. Влада прийняла рішення наближати українську термінологію до російської, що суттєво вплинуло на самобутність нації. Спеціальні комісії почали вилучати зі словників націоналістичні терміни, замінюючи їх російськими аналогами. Цей процес супроводжувався насильницькими методами, спрямованими на зруйнування мовної ідентичності.

Сучасні приклади показують, як змінювалися поняття під час реформи: гуртовий став оптовим, дбайливий — бережливим, а зазіхання перетворилося на посягання. Така термінологічна робота вівся планомірним усуненням пітонної української лексики, замінивши її російськими еквівалентами, що було частиною політики русифікації.

Великі зміни стосувалися й граматичних форм, наприклад, написання сузір'я Велика Ведмедиця замість Віз. Також було скасовано вживання знахідного відмінка у певних формах, наприклад, дивлюся на дівчат. Залишили лише одну форму суфіксів, наприклад, становище замість становисько, обмежуючи вживання форм, близьких до російської мови.

Правопис 1933 року також регламентував використання прийменників та написання іншомовних слів, змушуючи вживати прийменник у замість до. Латинські слова повернулися до східноукраїнських варіантів, наприклад, вакханка замість бакханка. Ці зміни залишили слід у сучасному мовленні, наприклад, у написанні імені Папи Бенедикт або прийменник у замість до установи.

Наявність двох варіантів правопису створює плутанину, яку намагається вирішити сучасний правопис. Тим не менш, вживання форми —ові є маркером української мови, а не російської. Історичні реформи 1933 року показують, як політика деукраїнізації формувала те мовне середовище, яке ми споживаємо сьогодні.