Після п'яти років війни українське суспільство досі не дійшло згоди щодо того, що саме вважати перемогою. Як зазначає журналіст Павло Казарін, саме ця дискусія визначить, якою буде країна після завершення бойових дій, адже від формулювання перемоги залежить єдність нації та її подальший розвиток.

Очікування українців коливалися разом із лінією фронту: від звільнення областей у 2022 році до сподівань на кордони 1991 року. Проте війна приземлила ці амбіції, перетворившись на конфлікт на виснаження. Попри це, Україні вдалося знищити значну частину радянського танкового кулака, перетворити Чорноморський флот на флотилію та щомісяця завдавати ворогу втрат, більших за його можливості поповнення.

Ключовим аргументом автора є те, що Україна виступала андердогом, а не фаворитом. Головною метою Москви було не захоплення окремих міст, а знищення державності України або перетворення її на сателіта. Тому збереження незалежності та суверенітету вже є ознакою провалу російських планів, навіть якщо повне відновлення кордонів стане можливим лише згодом.

Наполягати на повному розгромі противника та поверненні всіх територій може той, хто переважає ворога за ресурсами. Для України, яка воює проти найбільшої країни світу, звільнення окупованих земель є бонусом, а не обов'язковою умовою перемоги. Спроба прив'язати перемогу виключно до кордонів 1991 року може знецінити подвиг армії та зіграти на руку ворогу.

Практичне значення визначення перемоги полягає в тому, що вона має бути інклюзивною, об'єднуючи всіх: військових, тил, біженців та тих, хто залишився. Поразка ж запускає механізм пошуку винних, руйнує національну ідентичність і відкриває шлях для внутрішніх розбратів, що є ідеальним сценарієм для російського реваншу.

Якщо Росії не вдасться перемогти Україну на полі бою, вона спробує нав'язати їй відчуття поразки. Тому вистояти на полі бою та зберегти солідарність — це вже є підстава для гордості. Україна доводить, що може переписувати правила війни, і не повинна відмовлятися від перемоги на користь тих, хто захоче її вкрасти.