Росія стала головним постачальником нафти до Сирії, незважаючи на спроби нового уряду країни переорієнтуватися на Захід та збереження недовіри до Москви через її колишню військову підтримку поваленого режиму Башара Асада. Дані міжнародних агентств свідчать про те, що Москва фактично заповнила енергетичну нішу, що утворилася після падіння старого режиму в грудні 2024 року.

Обсяги постачання російської нафти до Сирії цього року зросли на 75%, досягнувши близько 60 000 барелів на день. Для порівняння, у 2025 році цей показник становив 46 000 барелів. Хоча ці цифри є незначною часткою світового експорту, для Сирії, де внутрішнє виробництво значно відстає від попиту, такі поставки роблять Росію домінуючим гравцем на ринку палива.

Щоденні потреби країни в нафті та паливі оцінюються від 120 000 до 150 000 барелів, тоді як внутрішній видобуток, навіть після відновлення контролю над деякими родовищами, залишається обмеженим. Найбільше родовище Аль-Омар видобуває лише близько 5000 барелів на день, а загальний внутрішній видобуток у 2025 році становив приблизно 35 000 барелів, що в рази менше довоєнних показників.

До 2025 року основним постачальником сирої нафти був Іран, який припинив поставки після падіння Асада. Сирійський уряд намагається диверсифікувати постачання та укласти угоди з Туреччиною, проте через фінансові обмеження та відсутність інтеграції у світову фінансову систему варіанти для Дамаску залишаються вкрай обмеженими.

Залежність від російської нафти також надає Москві додатковий політичний вплив у країні, де вона зберігає військові бази. Аналітики зазначають, що через санкції та ризики сирійські чиновники змушені звертатися до підсанкційного російського флоту, використовуючи схеми перевантаження нафти в морі для приховування походження вантажу.

Сирійська влада усвідомлює ризики таких поставок, оскільки це може спровокувати нові західні санкції, проте через слабку купівельну спроможність та економічні труднощі альтернативних шляхів отримання палива наразі не існує. Це створює парадоксальну ситуацію, коли політичні амбіції нового уряду стикаються з суворими економічними реаліями.