22 березня 2026 року Ігор Павлюк присвятив свої ряди 90-й річниці з дня народження Михайла Осадчого. Письменник розповідає про спільні з дисидентом роки, глибоку дружбу та трагічну долю української інтелігенції під час радянських репресій. Текст є щирим зверненням до нації про необхідність пам'ятати мучеників за свободу.

Автор згадує, як у 1990-х роках вони зустрічалися у Львові, де Михайло Осадчий був не просто літератором, а живим символом незламності духу. Їхнє знайомство стало творчою дружбою, яка тривала роками, незважаючи на загрози та переслідування з боку влади.

Фото до матеріалу: Сльози Кобзаря: Ігор Павлюк розповідає про Михайла Осадчого та трагічну долю української інтелігенції

У спогадах Ігоря Павлюка звучить іронічний уривок з книги «Більмо», де Осадчий описує абсурдність тоталітарної системи, яка кваліфікувала будь-яку зустріч чи жест як злочин. Ці рядки нагадують сучасним читачам ціну, яку заплатили українці за право на власну думку.

Останнє бачення Михайла Осадчого стало для Ігоря Павлюка шоком: поет плакав у трамваї, вимовляючи слова «Не туди йдемо». Цей момент, де реанімувався образ Тараса Шевченка, став останнім попередженням про хибний шлях, який обрала тодішня влада.

Похорон дисидента на Личаківському цвинтарі був багатолюдним, хоча автор відчував сором за свою зовнішність на тлі траурного прапора. Земля Небом мученику Михайлові Осадчому, який віддав своє життя ідеї України, залишивши після себе безсмертні рядки про слово і гідність.