Литовський режисер Андрюс Даряла називає Нікополь своєю першою Україною. Саме тут, у 2014 році, він уперше побачив країну не через екрани новин, а живим тілом: вулицями, базарами та людьми, які навіть у час війни зберігали гідність і гумор. Цей досвід назавжди змінив його творчість та став фундаментом для нових проєктів.

Народившись у сибірському засланні литовських партизанів, Даряла завжди відчував близькість до України через спільну історію боротьби за свободу. Його дитинство пройшло в атмосфері, де свобода коштувала життя, тому агресія 2014 року не викликала у нього сумнівів щодо того, хто правий. Українська мова та культура були в його житті давно, ще до початку професійної кар'єри.

У Нікополі режисер прожив три місяці, де вперше задонатив на ЗСУ 200 гривень і почав вчити українську мову. Він пам'ятає сцени, коли бабуся на базарі відмовлялася брати гроші за помідори, пропонуючи віднести їх волонтерам. Така людяність переконала його, що Україна — справжня, а її люди знають, що це їхня земля.

Після України Даряла працював у Росії, де стикнувся з цензурою та страхом, що призвели до заборони вистав про Майдан. Він бачив, як страх замінює сором, і вирішив кинути все, щоб жити в новій країні. Сьогодні він ставить вистави про Маріуполь, Курбаса та свободу, говорячи українською так, ніби ця мова завжди була в ньому.

Для Андрюса Даряли Нікополь залишається священним місцем, де він загадав, що вони не підуть. Повномасштабна війна не змінила це бажання: місто обстрілюють, але не беруть. Свобода, яку він знайшов у українців, стала головним принципом його життя та мистецтва.