У суспільстві сформувалася негласна ієрархія горя, де люди несвідомо міряються своїми стражданнями. Це явище психологи називають «олімпійськими іграми страждань», коли важливість болю визначається кількістю втрат, а не глибиною переживань.

Люди часто бояться висловити свій біль, щоб не знецінити його на тлі трагедій інших. Така поведінка виникає через страх отримати відповідь, що їхні проблеми є дрібними порівняно з іншими.

Постійні порівняння перетворюють живих людей на суху статистику і призводять до заморожування емоцій. Замість одужання це викликає психосоматичні захворювання, роздратування та втрачає здатність до справжньої емпатії.

Вихід із цієї пастки полягає у визнанні права на власний біль без порівнянь з іншими. Важливо розуміти, що співчуття не є ресурсом, який можна розділити, і ваше страждання не стає меншим від того, що іншим гірше.

Щоб підтримати близьких, достатньо сказати про їхній біль, не намагаючись перевершити їхню історію власними прикладами. Співчуття має бути безумовним і не повинно мати конкурентної природи.

Припинення гри в порівняння — це перший крок до відновлення спільноти. Ми всі маємо право на підтримку та лікування, незалежно від того, чи наші «опіки» глибші чи менші за чужі.