Верховний Суд у рішенні від 17 квітня 2026 року закріпив важливу прецедентну практику: власник житла не може виселити осіб без надання іншого приміщення, якщо таке втручання визнано непропорційним. Це рішення підкреслює, що право на житло та повагу до приватного життя часто важить більше за формальне право власності, особливо коли йдеться про тривале проживання.

Справа стосувалася спору між власником квартири та його колишньою невісткою з дітьми. Позивач вимагав виселити відповідачів, які проживали в квартирі без правових підстав, не сплачували комунальні послуги та не були зареєстровані за цим адресом. Однак суди попередніх інстанцій відмовили у позові, вказавши на відсутність у відповідачів іншого місця проживання та тривалий час їхнього перебування у спірному житлі.

Верховний Суд детально проаналізував баланс між правами власника та статтею 8 Конвенції про захист прав людини. Суд наголосив, що навіть при наявності законного права на власність, виселення є крайньою мірою. Воно має бути пропорційним та необхідним у демократичному суспільстві. Якщо особа має міцний зв'язок із житлом, яке є для неї єдиним місцем проживання, примусове виселення без альтернативи порушує її фундаментальні права.

У цій конкретній справі суд встановив, що відповідачі вселилися зі згоди власника, тривалий час проживали у квартирі та не мали іншого житла. Тому виселення було визнане непропорційним втручанням у право на повагу до приватного життя. Касаційна скарга позивача була залишена без задоволення, що підтверджує відмову у виселенні.

Це рішення має важливе значення для всіх, хто стикається зі спорами про житло. Воно вказує на те, що суди повинні оцінювати не лише юридичний статус власності, а й реальні життєві обставини. Тривале проживання та відсутність іншого житла стають вирішальними аргументами на захист мешканців від примусового виселення без надання альтернативи.